| © Михайло Нечитайло, 24-03-2015
|
Де найчистіша кожна наша думка,
Де найясніший кожен Божий день,
Де світ суціль прекрасні візерунки,
А мрії всі цілющі, як женьшень?
Де ті краї, чи є вони на світі,
Чи не придумав я спросоння їх,
Віночками прикрашуючи з квітів
Дурну отару сірих днів моїх?
Де ті краї, який забрав їх злодій,
Куди сховав і як украсти зміг,
Чому чарівний звук моїх мелодій,
Мов борщ з каструлі, так бездарно збіг?
Гукну на поміч я поліціянта,
Що в роздумах застряг своїм авто,
І він знайде того злодюгу-франта,
Що вкрав мій край, сховавши під пальто.
Загляну я злодюзі в хитрі очі,
Його ім’я спитаю… та й піду.
Роки – той злодій, що я з нього хочу,
Як він украв, довіку не знайду.
Він все потратив на гучні бенкети,
Та на повій, та ще на казна-що,
Тож їм я хліб черствий, цвілі котлети,
Бо дні, думки і мрії – вже ніщо.
Та й світ якийсь блідий, немов з могили,
Його десь витяг вправний ескулап,
І він тремтить, позбавлений геть сили,
А я у віз йому впрягаю шкап
І відправляю в подорож далеку,
Надіючись за тридев’ять земель,
Знайти скарбами сповненого глека,
Щоб заплатить за край, мов за готель.
І жити в ньому, у цілющих мріях,
У світі візерунчастих надій,
Де найясніші дні в душі леліють
Думок прекрасний, ніжний вітровій.
Та не купити край отой чудесний,
Він – не готель, не хата, не курінь,
Він навіть і не світ цей піднебесний,
А всього лиш мого дитинства тінь.
Дитинства, де легке все, як пушинка,
Де і турботи, й клопіт – все пусте,
Де думка чиста, а проста билинка,
З тобою розмовляючи, росте.
І ти її жалієш, ту билинку,
Ти їй казки читаєш із книжок,
Її тендітна, з листячком, стеблинка
Тобі є друг, товариш і божок.
А світ який великий, неозорий,
Йому, здається, геть нема кінця,
За степом – море, за морями – гори,
А ще ж і небо, і корова ця,
Що так і норовить твою билинку
Шорстким своїм злизати язиком
Та напоїть тебе, малу дитинку,
Під вечір теплим диво-молоком.
А прийде ніч, заграє колискову,
В зірок позичить ті мультфільми-сни,
Де ти летиш, летиш обов’язково,
Зростаючи, у гості до весни.
І ранок лиш політ перериває…
Ой, сонце сяє, блиск надворі й шик,
Сам Бог сьогодні світ перевіряє,
А ти ж у нього перший помічник.
Тож мчиш надвір, погладиш ніжно грушу,
Качкам крикливим вигукнеш: - Привіт!
І в чисту душу, чисту свою душу,
Збереш увесь оцей бездонний світ.
І буде він для тебе лиш у квітах,
Заквітчаний щодня, щодня святий,
І буде в ньому навіть взимку літо,
Бо ти малий, бо ти іще малий.
Бо твої мрії, як рожевий ранок,
Як сни оті із сяючих зірок…
В життя завжди заходять через ганок,
Де ще немає вибитих шибок.
В життя завжди заходять через ганок,
Де стіни в квітах, двері без сучка,
Тут татів, видно, походив рубанок,
Та й мами відчувається рука.
А вже як у свою зайдеш кімнату,
Де треба все самому прибирати,
А може, й будувати нову хату…
Дитинству доведеться зачекати.
Кладеш його на припічку в горнятко:
Й рожеві мрії, і казковий світ,
І душу чисту, ніби немовлятко,
І день ясний, що сяяв поміж літ.
Кладеш та й забуваєш з-за роботи,
А тут роки, мов злодій, в хату – шасть,
Та під пальто горнятко, лиш турботи
Тобі полишать, ніби ту напасть.
Ох, бенкетує злодій-ненажера,
Повій наймає, мрій моїх повій,
А я, як в зоопарку та пантера,
Усе чекаю кусень м’яса свій.
Та наглядач помер, утік директор,
Харчів немає, злодій все пожер,
І тільки доля, мовби той інспектор,
Перевіряє дум моїх вольєр.
Та ще відвідувач якийсь підкине
Черствого хліба та цвілих котлет…
Але живу. Розвісив тільки слину,
Що не дитячий в думки, бачиш, злет.
А на журбу не маю й тіні права,
Он діти починають підростати,
І є у мене, як у батька, справа,
Їм двері в ганок гарно затесати.
Посклити вікна, щоби в тому ганку
Моїм синам дитячі снились сни,
І день їх сонцем зустрічав щоранку,
А мрії завжди мчали до весни.
Моє дитинство, ти вклонись у ноги
Моїм батькам за мрій моїх політ,
І хай мені за цеє ж мають змогу
Вклонитися сини – і буде світ.
Бо ті краї, що ми взяли з дитинства
Та розгубили шляхом до могил,
Не зникли, ні, а в соках материнства
Живуть в цім світі, додають нам сил.
І хоч життя плюндрує наші мрії,
Затоптує у будні кожен день,
Але дитинства згадки-чародії
Вирощують у серці нам женьшень.
Женьшень любові, мрій, ясного сонця,
Думок святих, щоби ніколи ми
Не закривали в душах ті віконця,
Що залишають нас в житті людьми.
|
|
|
| кількість оцінок — 0 |
|
