Ти шукаєш розклад поїздів, я боюсь спізнитись на потяг,
Скидаю пута непевних днів, той важкий зимовий одяг.
Губитись в незнайомих місцях без тебе буде складніше,
Застигне мій страх на устах, доки не стане тепліше.
Коли знову приїду – раніше - і побачу тебе на пероні –
Ми тепер не чужі, не такі незнайомі.
Що в душі твоїй? Їй не бракує поривів, як і моїй.
Вона не знаходить прихисток вдома.
Дім – то міста, поїзди, ранкове натхнення, вечірня втома.
Обіцяй, що слова – це для тебе не вітер
Не гра на публіку, не кілька слів в твіттер.
А щось, справді варте тієї розлуки,
Що сплітає в міцних обіймах руки.
Знебарвлені тижні без синіх просторів,
Сіріє світ без небесних очей,
Довіряти не можна нікому, крім долі,
Але й вона сплутує все у клубочку ночей.
Ти не один, жодне місто тебе не забуде
А стільки див, які так цінують всі люди
Не стираються з пам’яті, тримають в полоні
Всіх тих, кому грієш долоні.
Хто просто опинився поряд,
А з першого дня і якоїсь години
Не побачив у тобі своєї людини
Хто ставив всі миті в один лише ряд
Хто може забути твоє ім’я.
Зупини мене в черзі у касу за зворотнім квитком,
Черговим болем чи червоним вином
І я скажу: ти – найкраще, що сталось зі мною,
Ці кілометри для нас вже ніколи не будуть стіною.
