Чи знаєш, я вже так втомилася іти
весь час угору -
нема тому кінця і краю -
немає неба як такого..
Поглянь - одна з необраних,
відштовхнутих,
одна з таких, як всі -
не маю сили більше йти кудись за обрій..
Бо ось воно, повітря -
вирують течії гарячі і холодні
із розпашілих і жагучих тіл,
з-під надр землі,
з-понад морських просторів -
кінцевої для пилігримів
гордих та самотніх..
І наче шовк,
торнадо огорне від ніг до голови -
здійме й закрутить
у центрифузі парадоксів і курйозів..
А потім з голови до ніг
дощем заструменить,
спаде волоссям сивим,
накриє вельоном
чи саваном прозорим..
Бо моє небо - це атмосферний тиск
і скупчення води,
і вертикаль - як вісь прозора, ясно-синя, строга -
холодний космос кришталевих зір,
тривог пташиний невгамовний крик,
і дуновіння, помах крил -
Ікара незавершений політ..
І недосяжна мить -
твої цілунки на устах, очах, чолі...
і твій тремтливий,
теплий зблизька подих..
Так ось же наше небо, подивись -
воно спочило на моїй
простягнутій долоні..
