Зникоме.
Незриме,
Як кров у воді,
Як марево, вітер і всяке не суще.
Стискається простір
До дрібки подій,
Які ніби кулі,
розстрілюють душу.
Скривавлене сонце,
немірні висо́ти,
На рани землі
Проливається тиша.
Білі птахи,
Голуб’ята двохсоті
Заколихують світ
Білим віршем…
В цій обителі — сум.
Догорає свіча,
А за нею — нова,
Та й щоночі.
Боже, дай їм не сил,
дай їм вістря меча,
соколині їм очі.
Хай у вирі стихій
Вони стануть штормами,
Хай вийде негода
із їхніх десниць.
Ті, що носять в собі
Не душі, а камінь,
Бійтесь люті
Розгніваних птиць.
