В Рамі чути голос, плач, і тяжке ридання...
(Мт: 2, 18)
Ясноока дівчинко із Тернового Поля…
Чия ти доля?
Одинока царівно у високій вежі,
Бог за тобою стежить.
Береже від голоду і чуми.
Дозволяє виживати – на два доми.
А окрім того, він тебе любить, попри
Усі твої несвідомі Опори,
хуліганські витівки і прострації.
Тримає твій портрет у заплічному ранці.
Пам’ятає перший вирваний зубчик…
Бог такий невезучий.
У зрілому віці утратив сина.
А то ж була єдина його дитина.
Тому він так прихилився до твоєї особи.
По правді, усі апостоли – переважно сноби,
Усі святі воскресають першого листопада…
Але і з тебе – поганенька відрада.
Ти ж навіть не навчилася бити поклони.
З таких ніколи не напишуть ікони.
Хіба що ти їх сама коли-небудь писатимеш…
Намалюєш когось, замріяного і пейсатого.
З добрим поглядом і хлібиною у руці.
Але це буде наприкінці.
Коли тобі уже нікуди буде втікати і
остогидне рухатись по накатаній…
І ти мимохіть повернешся до начал.
О, як він тоді мовчав,
Коли ти виростала сіллю з батьківського порогу
Коли ти жертвувала себе своєму Богу.
Коли ти вчилася розпізнавати тіні та імена.
Пуста сторінка і нічия жона.
Твій дім спалили, вбили дітей і слуг.
Ти бачиш пітьму. Тобто ідеш на слух.
Самотня дівчинко. Горе в усіх одне.
Когось любили. Тебе, переважно – не.
Тому не варто аж так побиватися за ними всіма.
Це місто – мертве.
У нього це – від ума.
У нього в тілі – сотні отруйних стріл.
Ти йшла до Бога. А він тебе не зустрів.
Хоча можливо, він просто був нАдміру заклопотаним…
Тиждень роботи – і то до сьомого поту,
Це вам не жарти. Це не абищо, далебі.
І усе це творіння він присвятив тобі.
Усі ці райські сади, світила, оцих-от малих братів…
Ти будеш щасливою. Він дуже цього хотів.
Ти матимеш кішку, собаку, а схочеш – рись.
Єдина умова – дівчинко, не барись.
Палає пісок. Вистигають твої сліди.
Не плач, Рахіле.
Іди.
