Душа, як ластівка, тремтливо,
Зложивши крила, вниз летить.
Я поспіхом шукаю риму,
Щоб стримати жахну ту мить.
І щільно стискується коло
Зі слів буденних і простих,
І вже волаю за те слово
До ангелів своїх й чужих.
Ось-ось душа відійде з тіла,
Вслід ремствую: «Ще підожди!
Якщо стомилася – не діло
Летіти в прірву назавжди!»
І ангел мій, душі хранитель,
Слів низку бережно несе.
Їх віддаю в її обитель:
«Я так люблю, життя, тебе».
