7
Коли зима провінції накрила,
до трьох столиць злетілися листи,
щоб нетерплячим висилали крила,
а терпеливим стругані хрести.
Тоді і я знайшов собі роботу:
переписати чергу на Голготу –
для вознесіння в літо при житті.
Бо лиш мені, напевно щоб не спився,
прислали з міста щербленого списа –
спинити серце людям на хресті.
8
В Різдвяну Ніч зірок на небі вдвічі,
а то і втричі більше ніж тоді,
коли кохання ластилось у вічі,
і ми були безвинно молоді.
Тоді зірки тьмяніли під ногами,
й коханці сперечалися з богами
за довгі ночі цноти і розпуст.
І білий світ лишався за порогом,
і кожен сам ставав взаємно богом,
коли в пітьмі вуста торкались вуст.
9
Холодні дні розмірені і ниці.
Насподі снігу піниться трава.
На цвілий хліб злітаються синиці.
На бідний розум сходяться слова.
Між мною й сумом сохне пуповина.
Смакую фрукти, п’ю чилійські вина,
на тлі зими прискорюю буття,
в якому все безболісно й спокійно,
бо Did Moroz забрав до себе війни,
а залишив лише серцебиття.
10
Набрати літер – кинути до Бога!
Із тих що впали – виростуть слова.
а з тих що сяють – змоститься дорога,
піти якою – bonus за жнива.
Бо ті слова тобі ж самому жати,
й себе самого в небо проводжати,
якщо знесеш римовані снопи.
І в цій борні ніхто не допоможе,
і не завжди почуєш (де Ти, Боже!) –
„терпи, моя кровиночко, терпи...”
11
Коли тривоги, перша і остання,
зійдуться разом – Лазар і Ісус –
і зададуть однісіньке питання,
мене попустить – добре що не Стус.
Бо те що він зробив для України...–
я не подужав навіть десятини,
хоча не вкрав, не зрадив і не вбив.
Та все ж не марив житніми полями,
не повставав, не бився з москалями,
а лиш писав,
надіявся
й любив.
12
Лице зими у віспинах відлиги.
Останні дні – як м’яті сторінки.
Нотую сни, гортаю тлусті книги,
веду щоденник „Небо і Жінки”.
Хоча, жінки і небо – різні речі,
я їх в собі поєдную для втечі:
не від жінок у небо й навпаки,
а від самого себе і до себе,
бо де жінки, то там – напроти – небо,
а в небі все – на відстані руки.
