Ти забудеш свої запитання, і звички, й кімнати,
ти забілиш навкруг чорноту, і чарівність, і честь.
Бо чого ще чекати, коли розумієш: земна ти
з несерйозним блуканням у снах розпорошених десь.
Хочеш призупиняти постійне старіння обличчя.
Відкидаєш спасіння, і сумніви сієш і страх,
добігаєш Початку і злякано хрестишся тричі,
а чому ще жива — запитаєш себе попервах.
Передбачити сумнів і ніби нічого не сталось.
Запитальність очей як же просто ховати у ніч.
Повертати дощі досить дивно, коли їх замало,
повертати борги і нічого, нічого опріч.
Напіввічне питання востаннє істотним здалося,
не зникає бажання спиняти осміяну мить.
Розкорковано душу і випито, нібито осінь,
і заховано серце в м’яку не начищену мідь.
Щоб за відчаєм вітер ішов, спотикаючись п’яний,
чи небажаний ангел, неголений з тих ще часів.
Ти забудеш своє, ти забудеш всі цілі і плани,
і, напевно, оте, що згадалося кілька разів.
