Не порушуй моєї тиші. Ці сивини – вони святі.
Я згоріла колись уперше, і згоріла колись востаннє
Дивні дні із глибин зими – наче білі безмежні грані
поміж нами і сном богів, що планують нові світи.
І ці скелі важезні дум, і цей дим над рікою долі,
І цей рух тектонічних плит під тобою в чужих краях
Відчуваю за сотні миль спазмом кожної альвеоли,
Коли в клітці грудній ячить, розбиваючись в тузі, птах.
Не порушуй мого мовчання, воно зріле і непросте.
Воно має стонадцять ребер, на яких тихо сходять вірші.
Я назвала тобою день і життя стало трішки іншим –
Стало голосом, словом, часом, із яких цілий світ зросте.
