| © Михайло Нечитайло, 23-12-2014
|
Чи люблю я життя моє?
Дивне нібито і питаю,
Хто ж не любить життя своє,
А подумаю – і не знаю.
Бо коли час випробувань
Душу в жорстку дугу згинає,
Висне хмара розчарувань
У житті, що тебе минає.
Є, мовляв, в нім початок, край,
Час народження, час для смерті,
Та з’їдають в нім ніжний гай,
Вічні будні, нудьгою терті.
Десь зникають любов і сміх,
Ті долоні, що душу гріють,
Залишаються сльози, гріх,
Злість ота, котру всюди сіють…
Знаю, є в нім любов і сміх,
Є долоні і є розлука,
Розумію - життя для всіх
Радість вічна й важка наука.
Розумію, що бачу світ,
Розумію, що вчуся жити,
Тож якщо вкрався сум між літ,
Треба й сум той нам полюбити.
Не як ангела, а як біль,
В котрім чесно собі зізнатись,
І не сипати в рани сіль,
А любити і посміхатись.
І не ждати останній день,
Він прийде, ти й не зоглянешся,
Хилитне дзвінком – дзень-дзелень,
І до Бога ти усміхнешся.
Смерть – вона різновид життя,
І цікава, хоча й не мила,
Що за нею – знов майбуття,
Чи лиш тьма і сира могила?
З чим до неї іти в похід,
Завжди думка в мізках тривожна,
Як не можна забрати світ,
І лишити його не можна.
Як життя не візьмеш в похід,
То чи варто його любити,
Як не можеш забрати світ,
То чи варто було в нім жити.
Як не можеш лишити світ,
Свій, нажитий в душі за роки,
Нащо нести його в похід,
В інший світ спрямувавши кроки.
Видається пустим життя,
Без здобутків і без дороги,
Світ забутого каяття
Від порога і до порога.
Видається пустим життя,
Тільки, щоби це все спізнати,
Ми повинні пройти буття,
І знанням цим себе напхати.
Чи люблю я життя моє?
Певно, так, бо цікаво жити,
Коли світ тебе пізнає,
Аби ти його зміг любити.
Щоб позбутись свого ниття
І страхи перед смертю стерти,
Варто так полюбить життя,
Щоб цікаво було й померти.
|
|
|
не сподобалось сподобалось дуже сподобалось |
|
