| © Михайло Нечитайло, 21-12-2014
|
Не боготворім селянську працю,
Бо вона до біса є важка,
Селянину задарма на тацю
Не кладе ніхто і мідяка.
У поту щемливому й солонім
Селянин народжує свій хліб,
І в поту бездоннім вічнім тоне
Все життя аж до останніх діб.
Ех, позбутись би липкого поту,
І побачити земну красу…
Ні, дні тягнуть, пхають на роботу,
Плуга в руки тичуть чи косу
І в покосах трав на сіножаті
Розтають, як вранішній туман,
Позбавляють серце благодаті,
Мов потужний мафіозний клан,
У якого став ти на дорозі.
Селянине, чим ти завинив
Перед Богом, що в трудів облозі
Все життя відміряне прожив?
І не бачив, світ який прекрасний,
І не чув, як мріють солов’ї.
Чом душі твоєї крик нещасний,
Як в дітей з пропитої сім’ї?
Селянине, оглянись довкола,
Влий у душу цвіту зі степів,
Вирвись же із відьомського кола
Оранок, збирання врожаїв,
Вирвись же!...
І пропадеш навіки,
Бо який ти будеш селянин.
Як поробиш з рук своїх каліки,
А із праці для душі полин?
Не боготворім селянську долю,
Тільки знаймо – в ній і щастя є,
Щастя те, що вітерець у полі,
Кожен рік у серці виграє.
Щастя те – в добірному колоссі,
Що, як море, розлилось без меж;
Щастя те – врожай зростить вдалося,
Отже ти живеш, живеш, живеш.
І красу у цьому світі бачиш,
І, як воду, п’єш її щодня,
І на світі щось таки та значиш,
А не «пашеш» тільки за коня.
Бо якщо комора повна хлібом,
А в хлівці худоби, ніби бджіл,
Відмирає втома літнім дідом,
Та і піт – не піт, а чистотіл,
Що душі, як мазь, як воля бранцю,
Як любов для сироти, сливе.
Не боготворім селянську працю,
Тільки знаймо – в ній душа живе.
|
|
|
| кількість оцінок — 0 |
|
