Вічний Кобзар… Ти – як безодня в океані,
І шепіт трав, і шум грайливої ріки,
Миттєві пахощі, такі жагучі, ранні.
І свіжий подих весняної пори.
Мандрує світом тінь Твоєї Катерини,
І гайдамаки скоро вирушать у путь.
Ти – любий Батько нашої Вкраїни,
Твоє ім'я навік не похитнуть.
Ховає вечір запахи ранкові,
І сонце криється у безвісті сумній;
Співає ніжно ненька колискові
Своєму сину й донечці малій.
Уже не чуть ні подиху, ні крику,
Усе занурюється в тихий сон…
Один лиш Ти…не опускаєш Ти повіки,
Крадеться смуток, палахкотить в душі вогонь.
Ти так жагуче любиш Україну,
Болієш нею, рвешся в бій іти.
Усіх єднаєш, як одну родину,
І від кайданів хочеш вберегти.
Не треба, не журись, Кобзарю, тяжко:
Усе пройде, розквітне любая земля,
Впадуть кайдани, буде вже не важко –
Наступить чесна, довгожданная пора.
Ми знову чуємо Тебе, Тарасе,
Хоча й пройшло вже стільки літ!
Ми вільні стали, вже допита чаша
Страждань отих і закликів гучних.
Спасибі, Батьку, за слова Твої безцінні…
Ти всіх учив боротись проти зла.
І «Заповіт», і «Сон» - вони дорогоцінні,
́ Бо в них Твій заклик – прагнути добра!..
