Закриваємо очі.
Теперішній час і число,
запитання, як спроба уникнути хибного кроку.
Лізуть крони дерев, розуміючи істинне зло,
і кора в мозолЯх на вцілілих малюнках-пророках.
І не зникла тривога трави, чи тривання, чи рун,
руйнівних перевтілень, де тіло рамен і ридання,
згубних звичок відлуння і звичного подиху трун,
що безпечно, як жито, додолу лягали рядами.
Так даремно минали, вмираючи тихо у сні,
вітер лащився теплий і тЕпло здавалося вітру,
бо тужила душа, бо тремтіла у пІтьмі рясній,
і стежинку лишала одну — уцілілу і світлу.
Озирання озер — відчуття, що прощатися нам,
озивання до неба — перетинки крила лякливі.
Розбивається скеля і скерцо сердець ясенам
чи прощання, чи пращу метнуло у схибленій зливі.
Допивати минуле і мати мінливу майбуть,
зависати над ліжком усім безтілесним хотінням.
Пам’ятаєш себе і не знаєш, коли воздадуть
розлютовані літери перефарбованим стінам.
