“Це дерево росте самотою тут,
на горі;
піднялось воно високо
над людиною і звіром.
І якби воно захотіло сказати щось,
то не мало б нікого, хто б зрозумів -
так високо виросло дерево.”
(Ф. Ніцше)
На вершинах гір людського буття
Інколи ростуть дерева.
(Майже як у нас в Ірландії)
Ці дерева бувають молоді і ніжні,
Бувають старі і порепані
(Хоча теж помирати не хочуть),
Але завжди потріпані вітром
(Таким шаленим у верховині),
Завжди самотні і мовчазні
(Як сліпий скрипаль),
Завжди сухими гілками тичуться в Небо,
Марно намагаючись зловити хмари,
Марно здіймаючи у синю байдужість
Втомлені руки відчаю.
Ці дерева виросли з насінин радості,
Які випадково занесли на вершини птахи
(Бо на вершинах людського духу
Завжди пурхають птахи -
Інколи навіть співають)
Бо на цих вершинах
Завжди самотньо і холодно.
І дивно, що там виростають дерева.
Все таки. Попри все. Дивно...
Інколи ці вершини лисі -
Там збираються відьми
І запалюють свої злі вогнища.
А інколи ці верхівки
Поростають травою -
Густою, гіркою і високою.
І жодна стежина не веде до них -
Жодна.
