| © Ангеліна Калініна, 09-11-2014
|
Коли в квартирі німа тиша,
А за вікном давно сніги,
Ми відчуваємо, що гірше,
Ніж залишитись на віки
Тут, в прихистку тепла і млості,
Забувши день, хвилину й час
І розгубивши межі злості,
Лиш може бути тільки в нас.
Та краще ти вже теж не зробиш,
Тому не руш хоч вічність цю.
Якщо в мені очей не топиш,
То й не руйнуй красу свою.
Тебе я, мабуть, надихала,
Колись давно-давно назад
Тієї осені, що мала
Розбити вщент всілякий лад.
Я божеством була, коханням,
Новою музою життя,
І почуттям, що, як востанннє,
Воліло йти до забуття.
Але змінилася погода,
Дощі і холод, я - нова.
Насправді - просто покохала
Зненацька, раптом, бо жива.
В ту мить усе кудись злетіло -
І ти, і я, й життя моє,
І смерч під супроводом ліри
В танку дав знак, що не мине.
Що млості й часу трясовина,
Цілунків, подихів, думок,
Ще не народжена дитина
Страждання й болі - мій урок.
І ось, схопивши спомин давній,
Тремчу, мов той осінній лист,
Піддавшись пристрасті жаданій,
Будую незнищенний міст.
Чи правда це, чи тільки мрія?
Скажи мені, мій любий, ми,
Здолавши тінь брехні, зумієм
В майбутнє світле вдвох піти?
Лиш ти, і я, і твій собака,
Зелений чай й два пацючка?
Зцілімо ж скривджене кохання!
Хоч грішна в нас обох душа...
|
|
|
| кількість оцінок — 0 |
|
