«…Чи то не край,
Тобою не відвіданий, але усе життя
Рідний тобі…»
(Р. М. Рільке)
Тут теж росте колючий ялівець минулого,
Тут теж деревина буків буття тверда,
Як камінь лісів Місяця,
Що проростають з глибин глини
(І дрібного піску приказок),
Ростуть на дріжджах дощів
(Бо теж земля пошматована,
Полатана, поплямована
Лісами, пустищами та яругами),
Тут теж люди звикли
Засівати ґрунт сумними посмішками,
Відчувати гіркий присмак
У кожному шматку хліба днів.
У паляницях свят
Тут теж знаходять інколи камінь
Чи грудки солі
(Бо радісних свят обмаль).
Тут теж горобину лишають для спогадів
(Не лише для горобців),
Коли зима забирає кольори
І літо здається маревом,
А скрипки змовкають
(Бо навіщо
Тонути звуками у холоді поглядів).
Тут берест так само
Спонукає до щербато-шорстких спогадів,
А звіробій гірчить на світанку.
Все так само,
Як у нас – в Ірландії…
