«…Озера будуть у вічності. А тут часи
падінь.»
(Р. М. Рільке)
Ми падаємо.
Сонце сумним волоцюгою
Шкандибає манівцями Галактики.
Ми летимо в безодні невідомого часу
Горілиць (бо не птахи ми і не метелики),
Ми вміємо лише падати:
Крила обпалила нам пожежа –
Часи падінь прийшли на землю лелек,
Лише озера вічності
Дзеркалами пристаркуватого неба
Кидають сонячні зайчики
Назад – у простір,
Де пливе човен-зірка.
Я теж у цій дзеркала нескінченності
Спробував зазирнути необачно.
Але побачив лише тінь.
Тільки не чорну, а білу
(Ви бачили колись білі тіні
На стіні туману,
Коли день Одкровення
Відчинив Двері Світла?)
Часи падінь:
Душі людські
Як осінні листя
Падають в темний колодязь «Ніщо».
А хотілось би
(Не тільки мені старому)
Щоб падали вони
На поверхню озера вічності…
