Скляні дерева, що вам наснилось цієї ночі,
Що так дзвеніли, що так спадали у тихий стогін?
Я чула вітер, він плакав гірко, він мироточив
На рани світу, на ваше листя, на стопи богу.
О як хотілось до вас, до сонних, тоді торкнутись,
Читати думи, чолом утнувшись в кришталь кори.
Моя душа – гірка і чорна, як схрон отрути,
З печаттю болю, яка незламна лиш до пори…
Скляні дерева, боги під вами колись спочили,
і при корінні тоді надовго застигнув час.
Весь світ вмирає, і не дерева – ростуть могили…
Скляні дерева, колись прийдешнім скажіть про нас…
