Страшно, коли Сартра розумієш;
Коли, мов Біблію, читаєш “Тошноту”.
І з цим, нажаль, нічого вже не вдієш,
Тому ти свій щоденник пишеш находу.
І перший запис: Я з розуму зійшов!
Дістало все! Найбільше – люди.
Як можна говорити про любов
І в той же час стріляти в чисті груди?!
(Та добре, якщо в груди)
Частіш стріляють в спину.
Ховають під «ідею» зачистку вільних душ.
Готові здати брата за «липову малину»,
Продавшись, як повія, агентам чорних служб.
І зразу ж другий запис: чому ти раб ще досі?
Ти що, всі двадцять років проспав у бур’янах?
Вставай з колін, бродяга, ступай же по дорозі
Й буди отих нещасних, що п’яні по дворах.
Та п’яні не від водки, не від вина сухого –
Позаливала душі їм ненависть до всіх.
Тепер, сліпці, не знають ні свого-чужого.
Стріляють побратима, а думають – що злих.
І напишу я третє: про Бога ми забули.
Точніше пам’ятаєм лиш в час, коли болить.
Він нас створив для миру. (Ми так і не збагнули.)
Ми ж в вічнім Колізеї: суперник – значить вбить!
