там, де не дістає сонце,
з пазух і тріщин проступає
волохатий померк
в чорних западинах
горезвісного займистого серпня
саме зазеленіли нетерплячі
дзьобики призимових трав
і кричать навсібіч:
– весна! весна!
померк
зизо виглядає з-між кавунців,
чеше спину о глуху долівку,
потягується довго і м'яко,
мнучи лапами повстяну днину,
лиже чорне пагіння рейок
цілі вагони зрілости
попливли навспак замість хмарин –
де їх збирати?
їхні вікна мутні й оторопілі,
наче старий розсіл,
а багряні плавці безвільні –
дарма що пряміші за списа
станціє, що ведеш мене
крізь сірі брили нагору,
який потяг – мій?
