Ця дорога рине до лісу,
розгубленого від раптового інею,
хоча єдиним був поряд,
коли закочені білим зіниці неба
проплакали мерзлою птахою,
коли руді піфії зпророкували сон
і згоріли у вогнищах.
Хоча був колись наймудрішим од всіх,
зараз він плаче над своїм чорним пругом,
вирізаним на його тілі,
щоби одного разу
я або хтось знайшов шлях
і влучив у його серце.
Зараз лісу соромно за згоїну
і він ховає її від погляду,
вражений сметельною тишею.
А місяць шаркає повз
у велетенських чоботях,
притрушених порохом стертих діб,
і гладить білими руками
старі рани:
його і мої.
