коли вона кинула мого товариша,
якщо пам’ять не зраджує, – чи не вчетверте,
замість нього вкотре залишилося згарище,
на якому він і вирішив остаточно вмерти.
мовляв, нехай собі відтепер без нього
переймається цим світом – жорстоким і ніжним.
хай надривно поплаче.
і щоб плакала до-о-о-овго...
або хай посміється – він помер – це смішно.
купив найдорожчого бухла і курева
і поїхав за місто, на батьківську дачу.
був початок вересня, ще стояла курява.
але вже відчувалося щось тривожне наче.
він їхав і згадував, як вони познайомились,
вона на ходу – навіжена! – читала Сартра.
і всі його попередні знайомства і з’йоми
видались нікчемними і нічого не вартими.
як їх круто кидало-руйнувало-плющило,
і одразу ж – зцілювало і здіймало!
як геть усі напої здавались цілющими,
і було їм мало – так критично мало!
о! як вони сходились і розходились!
як безбожно сварилися і мирились!
як він спав через ніч на запльованих сходах,
міцно обіймаючи іржаві перила.
як вона не пускала його додому,
а він гатив – до крові! – кулаками в двері.
згадував спільну ніжність,
весь біль і втому, –
всі зіпсовані сніданки і всі вечері.
ця байда приковувала, як останні вісті, –
чи живий-здоровий там, чи в кінець не спився?
чи як він викинувся із вікна в під’їзді,
але було стільки снігу, що не розбився.
вона різала руки з-за нього тричі.
її двічі відкачували від коктейлю з ліків.
і насправді – це сильніше, ніж Данте й Беатріче,
ніж гамівня здоровому, ніж спорт і каліки.
і от він доїхав.
і почав готуватись, –
запалив цигарку й заходився пити:
скільки можна битися у ці стіни з вати,
скільки можна розходитися і любити!
він бухав – як востаннє. все дужче і дужче.
ще поставив вінілового Девіда Бові
і жалівся: – Девіде, це жіноцтво суче
вже не хоче розумітися на справжній любові.
затим прилаштував зашморг до абажура,
але тут йому привиділося – і його накрило:
так його кликала тільки бабця: – Шура...
а ще його обійняли променисті крила...
решту він не розказував ні мені – нікому.
лиш про те, що виплакав наперед всі сльози.
і як його попустило... від крапки – до коми.
а цього достатньо, щоб взятись за розум.
що справжня реальність – як горнятко чаю,
коли його смакуєш – неквапом, спрагло...
що чекає дзвінка.
що страшенно скучає.
і рівно через місяць вона його забрала.
ця історія реальна рівно настільки,
наскільки реальний мій товариш напроти.
я просив його – на вечерю – до картоплі кільки,
а він приволік кілька банок шпротів.
а за вікнами безодня – глибочезна, синя –
на самісінькому споді кишить зірками.
і чомусь подумалося про Бога-Сина,
хоч до цього не думалося роками.
