Ми все далі і далі
заглиблююємося в осінь -
немов пірнаємо
в чорне озеро,
на дні ж його
водорослинно
колишуться тіні
верхівок храмів..
Ген, собори пли-ву-уть! -
і з ними
на виступах, вишитих цвіллю,
розчепірюють, чехрають крила
вічні паломники голуби..
І все далі і далі - все глибше -
тонемо
в темному пурпурі листя,
в неводах-сітях гілля,
в небесах
золотавих
безкраїх..
А вода, а вода! - як повітря -
з-між очеретяних плавнів
з іскринок-ікринок
вохристої риби сонця
сочиться,
сочиться!
Ми все глибше і глибше -
руками (чи плавниками?)
торкаємось храмових веж..
.. а вежі - стрункі та довгі,
шпилями зарослі у темінь,
розгойдують дзвони
корінням..
Ми все нижче і нижче -
осідаємо мулом на днищі -
і лілеї зористі
зринають
тонкопряжею
світлa..
І, перекресливши небо
хрестами, птахами і криком,
наші осінні серця
тоді стихнуть
у відлуннях
дзвонів
правічних...
