Ти спинив мене так, що вросла я навіки в землю,
скам’яніла стовпом, ворухнутись лячно й байдуже.
то здається – усі буревії, негоди стерплю,
то вже знов підкрадається страх до підніжжя вужем.
щоби не закричати я вирвала з горла голос,
тиранічно замкнувши думки в лабіринтах темних
як би вправно за розум мій вони не боролись
Божевілля невідворотне, усе даремно…
