Як коня ти свого розпрягав,
Завихрилася чорна пурга,
Зорі збила – вони попливли
Сонним риб’ям у лоно землі.
І теленькнуло серце: не руш,
Чорно туго, батьківських груш
Самосаду вишневого й хати –
Чоловік утомивсь, буде спати.
Він із бою, він кров’ю пропах,
В нього зброя і в сні у руках…
Не тривож його спокій, не смій
Він не твій,
він не твій,
він не твій!
І не рви сухожилля коню,
Я на нього намовлю броню.
Не лякай ні вужем, ані звіром –
Відречись, відлети собі з миром.
Прояснилося небо нічне,
Мов пурга та й почула мене.
Одинока зоря заясніла
Каченям на розбурханій хвилі.
Але потім зірвавсь буревій
Завивав наче вовк, наче вій.
Кінь здіймавсь на диби, грали луни…
Мов човни, увижалися труни.
Як примари, пливли між дерев
І було мені гірко і зле…
Де трунком пропахло світання
Серед зела вологого зрання.
Там мене ти знайшов серед саду
І тулив до грудей свою ладо.
Я тобі не скажу про почвару,
Що вночі мою душу порвала.
Що по тебе прийшла невблаганно
і мене прирекла на чекання.
Завтра рушиш ти, рідний, в похід
Я вдовино дивитимусь вслід,
Доки тіні не ляжуть на шлях,
Доки час не розвіє мій прах…
