Я хочу, щоб Бог показав тобі,
ЯК я тебе люблю.
Бо я не скажу,
А ти не спитаєш.
Ти знаєш напевно,
Що відповідь – ТАК.
Проте міряєш
Чайною ложкою
Всесвіт моєї душі.
У міру твою не поміститься
Навіть дещиця
Того, що для тебе
У серці ношу.
Як я хочу, щоб Бог
Бодай раз
ПОКАЗАВ тобі,
ЯК я тебе люблю!
Бо слова, що придумали люди, −
Безсилі сказати про те, що поклав
Бог у душу мені.
Бо слова розчиняються в просторі,
Ніхто їм більше не вірить.
Тож нехай уста змовкнуть,
Хай змішаються літери
Віршів і прози, і драм.
Хай Господь хоч разочок
ПОКАЖЕ тобі,
ЯК я тебе люблю.
Я не знаю,
Як і коли це було б.
Я думаю,
Ти мікрокосмом
Живеш у моєму всесвіті,
Тому побачив би й відчув
Мене й усе моє до тебе
Як часточку самого себе,
Зі мною нероздільного.
На всіх планетах
Мого всесвіту –
Райдугокоса Весна,
І квітозелень, і сонцесяй
Від щастя тебе знати й мати у собі
Любов до тебе.
І вічне свято – юне русе Літо
У вінку з колосків, волошок і маків.
Рум'яне й веснянкувато-веселе,
Малиново блискає усмішкою,
Босоного веде у вечір,
Манить у шовк фіолетово-зірчастий
Ночі, в який падаєш, щоб не спати.
І щебет всіх птахів, і сміх усіх дітей,
Усе буйноквіття, плоди найсолодші,
Всі сонячні дні, мрійливі ночі,
Всі радісні сни і всі казки,
Весь трепет і щастя до сліз,
Непритомності – все це й
Незліченно ще більше
Прекрасного
Відчув і побачив би ти,
Якби Бог почув мене
Й все-таки показав тобі,
ЯК я тебе люблю.
Але є ще і туга, і відчай, і біль,
Шрами на серці і сльози,
Пролиті в сезон дощів
В моєму всесвіті
Усе це – за тебе.
І це також є любов,
Коли боліла тобою
У зимному карцері розпачу.
І, відчуваю, болітиму доти,
Допоки Господь не покличе
Мене до себе.
І я дуже надіюсь, що тоді
Ти вже знатимеш,
ЯК я тебе люблю.
