- Не рань моє серце!
Відкривши душі дверці,
Забула бути обережною,
І стала незалежною.
- Незалежною? – спитаєш ти,
Без подиву і тяготи.
- Чому тобі так дивно?
Хіба не ти зробив мене такою, вірно?
Хіба не ти невидимим ножем,
Ранив мене, немов стальним мечем?
- Яким ножем? – кинеш мені у слід, -
Немов я причина всіх твоїх бід.
- Не треба так, залиш такі думки,
Коли було погано – ти не подав руки.
Та я не ображаюсь,
Злості легко так лишаюсь.
Ми - різні погляди життя,
Ти не розумієш всього сенсу буття.
Я живу хвилинами,
Казками, мріями, билинами.
Тобі не дам я обіцянку,
Що уві сні не приходитиму зранку.
І не зітрусь із пам’яті твоєї,
Як і ти - з моєї.
Я зі шрамами на серці,
Намертво закрию душі дверці.
Та лиш тобі,
Не давши жодних шансів новій біді.
