| © Анна, 04-08-2014
|
Яскраве сонечко усіх вітає,
Немає віконця, в котре не заглядає.
І ось збудивши майже увесь світ,
Почав будити дівча п’яти літ.
Не хочеться їй зовсім вставати,
А сонце не бажає відступати!
Все яскравіше світить,
Аж очі дуже сліпить!
Ну що ж здалось дівча,
Стягнула ковдру із плеча.
Швидко на ноги встала,
І в сонця запитала:
«Чому мене ти розбудило?
Мене це дуже розізлило!
Все одно нема чого робити,
Буду я без діла ходити.
Знову сумувати день увесь ,
Бігати, блукати десь.»
На що сонце здивувалось,
Стрімко вгору підіймалось.
«Ну що! Маю справу я для тебе,
- розливаючись по небу, -
Йди стежиною у даль,
Зі стежини не звертай!
Там зустрінеш зайченя сіреньке,
Воно задасть загадочку скоренько.
А що далі – зрозумієш,
Обіцяю в диво ти повіриш.»
Засміялася Марічка,
Дзвінко немов річка.
Не повірила сонцю,
І на ліс дивилась крізь віконце.
Все ж цікавість поборола,
Наштовхнула на дорогу.
І Марічка пішла стежиною,
Зеленим лісом, квітучою долиною.
Аж раптом… бачить – зайченя,
Біжить, скаче, грає у м’яча.
Дівчинка до нього швиденько,
А він говорить їй скоренько:
«Я знаю, що тобі від мене треба,
Мені все сонце розповіло з неба.
Ну так слухай мою загадку,
Відшукай ії відгадку.
Ми ціну його не знаємо,
Лиш коли втрачаємо,
Розуміємо всю цінність його,
Та назад не повернути всього.
Люди, щоб його збагнути,
Долають чи не всі маршрути.
А хтось над цим і не гадає,
Істини у цьому не шукає.
Ну от і все. Досить з тебе,
Мені вже бігти треба!»
Марічка думала - за ним,
Та куди ж, за таким швидким?
Засмучена назад пішла,
І не помітивши, стежини відійшла.
Іде, блукає,
Як дібратися назад не знає.
В голові різні думки,
що як тут блукають люті вовки?
Думає Марічка про життя,
Що ось, дісталось воно кінця.
Стало страшно і бентежно,
Її думки безмежні.
Звідкись шум лунає,
Може хтось дівча шукає?
- О, привіт! –
Це ж Михайлик (шести літ).
Марічка з ним товаришує,
Ніколи з нього не глузує.
В квача разом грають,
Буває, що співають.
- Привіт, Михасю, -
Промовляє Марічка зо страху.
- Що ж ти тут сама блукаєш?
- Ой, навіщо ти питаєш?
- Невже ти заблукала?
- Та, що ти! Лісом я гуляла,-
Вирішила правду приховати.
Та кому ж як не Михайлику, Марічку добре знати?
- Ну що, пішли додому повертатися?
- Так, треба нам поквапитися,-
Сказала дівчинка,
Бо ж не видно було вже жодного сонця промінчика.
Прийшла додому та й заснула,
Про всі пригоди призабула.
І вранці, так само як учора,
Збудило її сонечко проворне.
- Ну, що? – питає сонце,
Заглядаючи у віконце.
- Віднайшла я вже відгадку,
На вашу складну загадку.
Я думаю, що мова про життя ідеться.
Скільки пошуків його істини ведеться.
І справді ми ціну його не знаємо,
Та лиш, коли ледь не втрачаємо,
Важливість його враз вбачаємо,
І всі життєві перешкоди вмить долаємо.
Щоби продовжувати радіти,
грати, мріяти, одним словом – жити.
- Яка ж ти – молодець, Марічко,
Хоч зовсім ще невеличка.
Нумо, скоріш вставай,
Дарма життя своє не витрачай!
Бо ж швидко час летить,
Все немов одна шалена мить.
|
|
|
| кількість оцінок — 0 |
|
