У березовому гаї та й зозуленька кувала,
Скільки років хто замовив, стільки тому й відпускала,
Ой, зозуленько-зозуле, годі, кидай ворожити,
А скажи: з коханням краще, чи без нього в світі жити?
Та знялась зозуля з гілки, полетіла, полетіла,
На моє питання, певно, відповісти не посміла,
Чи, можливо, і не знала, про кохання що сказати,
Не зозулина то справа - у серцях його плекати.
Не зозулина то справа, а чия, скажи, о, Боже,
Як небесна, то чи душі катувати їй пригоже,
Як диявольська, чи личить їй сердечні гоїть рани,
Хто ж кохання світом править - милосердя, чи тирани?
Хто кохання світом править, в душі нам його вливає,
Є правитель той, чи, може, не було його й немає,
Нам з кохання світом жити, чи й без нього непогано,
Запитаю у зозулі, як вона кувати стане.
А зозуля полетіла, а зозуля не сказала,
І нема на світі серця, щоб коханням не палало,
Та під попелом не скніло після дивного багаття,
Ох, нема кохання - горе; і як є воно - прокляття.
То нам з ним у світі жити, запитаю сам у себе,
Без кохання ми не ближче до святих були б і неба?
І не зможу відповісти, бо, повірте, я не знаю,
І не зможу відповісти, бо щодня люблю, кохаю.
