Усе це зникоме
як ночі та дні
як риба у річці
як вітер над нею.
Коли ці слова однесе течією
тебе розповинуть уста мовчазні –
і вродиться голос,
глибокий як твань.
І вийдуть із горла,
і стануть півколом
чиїсь молитви шкарубкі та шовкові
неначе хрести попід гладдю шитва.
І вже не проснешся
– буди – не буди –
їх пута в’язкі,
їх обійми – лещата.
І вже не зумієш,
як перше,
мовчати
на чорному гирлі лихої води.
А поки тремти поплавком на росі…
Ця мить безконечна,
як спека і втома.
Бо хто розповість про «навіщо і що ми»,
хто врешті зупинить слова, як судоми,
допоки натягнута ця волосінь?
