Осіння гіркість чорного чаю
Я берег свій позаду лишаю
Забираю частину далекого краю
Де сумніву й болю досі не знаю
Де все і живе, і росте, і вмирає
А тільки та мить нетривко палає…
Хто ще знайде її, хто її згає?
Той, хто клянеться, що вічно кохає?
Чи той, в кого час почуття все вкрадає?
Хай в’януть ружі полум’яно
Якщо вже гаснеш – гори яскраво!
Краще вибрати знайомий шлях прямо
Ніж блукати стежками в солодкій нестямі.
Минуть ті часи і морок спаде
З очей тієї, що врешті без жалю піде
Та знай: завжди розраду в моменті знайде –
В то́му, що в душу тобі не вкладе.
