Лезами безвісти завтра лягає в ноги,
Місяць визиркує, гострий, неначе злість,
Гупає острах, відстань на вісті множить,
З крісла порожнього морок поволі зліз.
Вранці захопить поспіх, гіркий і гарячий.
Ти в передпокій – і вилетиш навздогін
Тим невідомим війнам, глухим, незрячим
І неприбулим смуткам моїм тугим.
Рейки тремтітимуть – решта піде спокійно,
Все перетреться в жорнах брехливих днів.
Я зачекаю: щезнуть до йоти війни,
Лиш би ти в крісло вдома надвечір сів.
