По юнаках, забитих, мов худоба,
Хто дзвонить в дзвони? Плине рев гармат,
І кріси частим стрекотливим дробом
Відспівують молебень хапкома.
Нещирих молитов минула їх облуда,
Ніхто не прочитав їм відхідну.
Снаряди гугонять, і з неба чути,
Як сурми кличуть в тужну далину.
Свічки в руках закляклих не горять.
Натомість миготять в зіницях зблиски,
І наречені над загиблим військом
Покровом сполотнілим майорять.
Лежать, укриті сумом замість квітів,
І запинає ніч завіси з оксамиту.
Anthem for doomed youth
What passing-bells for these who die as cattle?
Only the monstrous anger of the guns.
Only the stuttering rifles' rapid rattle
Can patter out their hasty orisons.
No mockeries now for them; no prayers nor bells;
Nor any voice of mourning save the choirs, –
The shrill, demented choirs of wailing shells;
And bugles calling for them from sad shires.
What candles may be held to speed them all?
Not in the hands of boys but in their eyes
Shall shine the holy glimmers of goodbyes.
The pallor of girls' brows shall be their pall;
Their flowers the tenderness of patient minds,
And each slow dusk a drawing-down of blinds.
