| © Михайло Нечитайло, 21-05-2014
|
Радіючи світу, берізка зростала,
Тендітна, білява, все вабила зір,
І зірку щоночі у листі ховала,
Мов зерно полівка ховає до нір.
Шукав я ту зірку на чистому небі,
Не кліпнувши оком, мов був без повік,
Знайти свою долю я мріяв для себе,
Знайти свою долю єдину навік.
Манила білява своїм зелен-листом
Та тільки сказати ніяк не могла,
Що мрія єдина, жадана, іскриста,
Не в небі бездоннім, а в листі жила.
Між слив та між яблунь в саду біля хати
В березових вітах ховалась від бід.
Та вітер примітив, примчався, пихатий,
Зламав білокору. І зіроньки слід,
Я в небі побачив, він сяяв там ніжно,
Мов Богу, йому я, мов долі, зрадів,
Бо з лютих морозів та зим дуже сніжних
В заквітчане літо навік прилетів.
Бо нині вже знаю, як можу я жити,
Бо нині вже знаю, що світ аж бринить,
Бо нині вже знаю, як можу любити,
Як можу творити, як слово летить.
І хай в алегоріях тонуть поняття,
Про зірку, берізку, про долю з небес,
Хай думка вростає, як річка лататтям,
Поняттям про слово, як чудо з чудес.
Хай зріють думки, хай колоситься мрія,
Здається нехай, що знайшов я той світ,
Де в листі ховалась остання надія
І в час буревію помчала в політ.
Нехай буревій, що зламав білокору,
Заслужить осанну за справи лихі,
Тужив за берізкою я, а в ту пору
Родилась душа у нехитрім вірші.
Не плач же, берізко, не плач же, рідненька,
Поламаним тілом душі не ятри,
Ти впала від вітру, моя дорогенька,
А Бог усміхнувся до мене згори.
Буває ж, і смерть нам народжує слово,
У серці чиємусь, у думці, в душі...
Молюся до вітру, щоб звіяв полову,
Щоб слово залишив у кожнім вірші.
Бо вмерла берізка, тож я їй вклонюся,
Пробач, моя люба рослинко земна,
Пробач, я за душу твою помолюся,
Щоб душу мою не забрав сатана.
До зірки відправлю я щиру молитву:
О, зоре небесна, даруй у життя
Дорогу непевну, хай гостру, як бритва,
Лиш сповнену слова, душі, почуття.
Дай, Боже, на долю велике кохання,
Дай, Боже, у серце велику любов,
Хай теплу і пізню, бурхливу і ранню,
Щемливу, як сльози, гарячу, як кров.
Дай, Боже, таланту заплести у слово
Свої почуття, як небесну зорю,
Щоб серце стріпнулось, здригнулися брови
У когось від слова, як я вже згорю,
Чи тихо впаду, як берізка від вітру,
Зродивши у небі від зіроньки слід,
Дай, Боже, комусь мою часточку світу,
Щоб він віднайшов серед нього свій світ.
|
|
|
не сподобалось сподобалось дуже сподобалось |
|
