Ці весни давно вже, давно не тобі.
Що візьмеш у руку з буяння пустого?
Твій обрій давно вже до плоду добіг,
Твій колос давно при надії вже стогне.
Ці весни… Які вони… Хоч не живи.
Кожнісіньку гілку внесуть до кадастру
І квітнуть у товщі повітряних хвиль,
Вбираючи твій перестояний настрій.
Так мало – струсити зерно і плоди,
Лишити давно зацукрований побут,
І стати заради весни молодим,
Заради єдиної спроби!
