Плакали земля і небо, голосив народ.
Гори в хмари увібрались наче у хустки.
Світ сконав. Упало лихо громом із висот
В ніч, коли ламались долі, мов сухі гілки.
В ніч одну посліпли очі у ясних криниць,
Обернулися на пустку гомінкі хати.
Хазяів штовхали в спину, гнали силоміць,
Навіть з домом попрощатись не дали кати.
Двері настіж, там гуляє з пекла вітер злий,
У пічах вогонь жевріє, ще не догорів.
Збройні демони блукають між садів, полів,
Все упитися не можуть слізьми матерів.
Відсахнувся Бог Небесний від діянь таких -
Тих, що коять безсормно владарі земні.
Ось народ – його лишають місця між живих,
Всі ж мовчать, неначе груди мають кам’яні.
Спакували у вагони весь татарський люд.
Ешелони йдуть невпинно, крізь тунель ночей.
Морок души обступає, плине звідусюд,
Свисне паротяг – і душу наскрізь пропече.
- Діду, діду, паровозик нас куди везе?
- Хтозна, любий... Невідомо... молимось та й все.
- Мамо, мамо, хліба, хлібця, хоч крихтину дай!
- Краще вмерти ніж це чути! Де ж стражданням край?!
... Півсторіччя ешелони без зупину йдуть
По горьованій дорозі, по чужій землі.
Мабуть, тільки половина цей здолала путь,
Та й вони живуть без щастя вже півсотні літ.
Півсторіччя як ми стали в ніч одну ніким,
Півсторіччя як гнітить нас морок навкруги.
Півсторіччя нашим мукам, через край тяжким,
Але ми живі й понині, знайте, вороги!
То ж доволі сліз і зойків, вичерпався час.
І облиш, поете, струни, тужні та журні.
Нині мила Батьківщина знов зустріла нас,
Та зарано нам зрікатись нашої борні.
Покажіть, татари: й кроку не відступим ми!
Хто ярмо для нас готує, забирайтесь геть!
Півсторіччя - і ми вийшли знов до світла з тьми,
щоб здобути Батьківщину чи прийняти смерть!
