Роса на цвіті – сльози Зульфії,
Що блискітку згубила ненароком.
І хто сьогодні буде за пророка,
Коли вже навіть роси – не її?
Вже тінь уся розтопиться, а тут,
В таких знайомих і чужих долинах,
Тут спів її і досі тихо лине,
Німіючи на кінчиках батут.
Вже промінь до засмаглого чола
Крізь гілку персика так стрімко не проб’ється,
І ця весна сама собі сміється,
А ще ж колись тут Зульфія була.
