Розбила крашанку дитина на Великдень,
Взяла до рук погратись - та катма,
З порога дядько вимовив: - Добридень!
Рука здригнулась - крашанки нема.
На землю впала - жовта лиш калюжка
Попід столом. А гарна ж бо була
Та крашанка - у цяточках і смужках...
А дядько з тим "добридень" - віджила.
Пропала крашанка - і сльози ув очицях.
Образа на той дядьків "добрий день",
Не міг той дядечко на хвилечку спізниться,
Перечепитись за поріг десь чи за пень...
Не міг. Він ніс добро своє у хату,
Він думав, що добро то, а не зло,
Він ніс добро своє ретельно і завзято,
Та лиш дитині на добро не повезло.
Бо світ тремтливий, без межі і знака,
Є й святість - гріх, і гріх бува святим,
Розбила крашанку дитина - хтось заплакав,
І добрий день зробився був лихим.
Та все минуло - і лихе, і добре,
Все Бог зібрав, у зшиток свій заніс,
І зшиток в торбу, вічну свою торбу,
І між людей, як у густющий ліс.
Візьме знов нову крашанку дитина,
Коли Великдень в хату увійде,
І знов з порога дядечко: - Добридень!
І знов... хай буде так все, як буде.
