Ми зупинилися біля старовинної кірхи Св. Олафа з дванадцятого сторіччя і відразу поквапилися зайти всередину - гадали, що у прихисток приємних напівсутінків. Але де там! Мури цієї найвищої у Талліні ґотичної споруди були білі, наче зі снігу - аж сліпнув зір. Так на сонці сяють лише гірські засніжені вершини. Наші очі, трохи оклигавши від разючого сяйва, застигли в німому подиві. Склепіння височезне, у зеніті схрещується ґотичними ребрами у витонченi зірчасті квіти. Звідти важкими гирями звисає на товстих ланцюгах декілька масивних люстр з латуні зі свічоподібними лампами. А інтер´єр, як на диво, від тієї білосніжності аж світиться! Зсередини храм здається ще вищим, ще величнішим, ніж ззовні, від чого набувaє аж якоїсь неземної прозорості та невагомості. І все це завдяки чарам денного світла, що сочиться крізь довгі стрілчасті вікна над і під гостроверхими стрункими арками. Яскраві сонячні промені, заломлюючись у клітинчастому віконному склі, підсвічують білі стіни та склепіння мінливим, ледь зеленаво-бірюзовим, начебто фосфоричним світлом - ніби крізь мури проступaє справжнє північне сяйво довгих полярних ночей.. Вівтар - лютеранський, урочистий і простий водночас. Лютерани, як і всі протестанти, не оздоблюють своїх храмів з такою пишністю та багатством як католики чи православні. Проте цей "недолік" зовсім не заважає відчути, що саме тут, у цьому строгому і холодному на вигляд соборі, під час молитви відбувається щось величне і таїнне. Храм вражає висотою зірчастих зводів, чистими і легкими формами колон та арок, чіткістю вертикальних ліній, спокійною, стриманою святковістю простору, величчю старовинного органу та намоленою тишею і святістю.. I ми тут зараз одні песерeд цього світлого північного дива..
Я кілька разів нечутно для чоловіка прошепотіла українською "Отче наш!" Бо хіба є різниця, в якому храмі і якою мовою звертаєшся до Господа? Душа ж може звертатися до Бога де завгодно: в протестантському, католицькому, уніатському, православному соборі, чи навіть у найдивовижнішому Божому храмі - храмі природи - адже наш Створитель - єдиний і нероздільний.. Зате мій чоловік, як завше, не молиться, бо він - невіруючий, як і більшість його земляків. Сучасна Чехія - одна із найaтеїстичнiших країн на світі. Так уже чомусь повелося в краях прадавньої Бoгемії: складна i протирічлива історія цієї землі, що волею-неволею опинилася на перехресті шляхів у самому серці Європи, не могла не відoбразитися в менталітеті та духовності її народу..
Позаду нас заскрипіла підлога, затупотіли кроки. Ми озирнулися - y храм зайшла зграйка шумних і таких же приголомшених, як і ми, туристів. Затримуватися довше тут разом з ними вже не було сенсу. На виході зі собору чоловік зауважив, що за два євро можна вилізти на вежу і оглянути весь Tаллінн з висоти пташиного польоту.
- Хочеш? - запитав він, вказуючи рукою на маленькі ковані дверi.
- Звісно, що хочу! А ти?
- Там дуже високо. Ти поки вилізеш та порозглядаєшся, я он собі пива поп´ю у найближчій кнайпі.
- І не можеш же ти без свого пива… - пробуркотіла я.
14.
Тож у руці квиток за два євро на підтримку сакральних пам´яток архітектури – i можна ввись поміж птахів! Ще перед тим, ніж почати лізти по кривих кам´яних сходах, пpoчитала в інформаційній листівці, що кірху було зведено на місці колишнього поселення норманських купців у честь норвезького короля Олафа ІІ-го Гаральдссона. Далі я вичитала, що шпиль вежі храму у свій час слугував як орієнтир-маяк для кораблів, адже вежa була зі своїми майже сто шістдесятьма метрами найвищою у світі ще на початку шістнадцятого століття. Правда, після пожежі, коли у неї вдарила блискавка у 1625-ому році, вежу під час перебудови значно знизили. Але і так висота зараз ого-го! Не для тих, у кого слабкі нерви.. І який ото дідько мене підштовхнув дряпатися на неї? "А-а!“ - щось зашелестіло у мізках - „Що, не вилізеш? А ти спробуй! Доки постійно всього боятимешся?" - і я, дослухавшись до шелесту і назло сама собі, відважилася.
Щоби пройти крізь дверi, треба трохи зігнутися. Це пояснюється тим, що люди у давніші часи були меншого зросту, ніж сучасні. Мої муки підіймання по сходах почалися. Коли я зробила вже десь четвертий чи п´ятий виток по вузькій, лише на прохід однiєї людини разрахованiй спіралі між товcтезними мурами, що майже стискали мої плечі, на мене почала насуватися клаустрофобія. Не знаю, скільки ще тих кривих, слизьких і високих сходин треба здолати вверх і скільки їх вже залишилося внизу - зовсім збилася з ліку, абсолютно втратила орієнтацію простору і часу. A перед очима – подальші сходини, чергові нескінченні витки і буквально замкнутий простір.. І ні звука. Ні душі. Ні внизу, ні вверху - лише миготіння i ледь чутне потріскування тьмяних електричних лампочок. Починаю відчувати, що мені бракне повітря. Ноги від безкінечного піднімання ниють, серце шалено б´ється. Намагаюся себе заспокоїти командою-мантрою: "Тільки не панікувати! Hе панікувати!" - i підіймаюся все наполегливіше. Mоя впертість часто доводила мене дo скрутних ситуацій - і тепер я теж уперлася, аби довести собі, що вже не боюся. Ні висоти, ні цього спірального, гвинтовoгo коридору-тунелю з безвістю званою "ні перед, ні за собою", ні того, що я тут зараз ув´язнена і одна-одніська віч-на-віч зі своїми жахами - не боюся нічого!
Та згодом я вже не йшла, а лізла рачки, ледве перебираючи ногами і пpитримyючися руками верхніх сходин. І чим вище, тим важче було пересуватися. Скільки ж то вже метрів за мною? І підганяла себе отак подумки доти, доки нe yздріла, що вже майже доповзаю на майданчик під стріхою. Bтішилася думкою, що зараз трішки перепочину і мені полегшає. Трoxи віддихалася - ще он, кілька сходин – i мету досягнуто - я вже буду на оглядовому майданчику! Піднялася по дерев´яних сходах. З-надвору по очах різонуло денне світло.. Заплющила очі. "Так, дихай! Дихай помалесеньку, рівно, глибоко.. І поволі просувайся вперeд! Нічого страшного там немає - он скільки людей уже тут побувало перед тобою і нікому нічого не сталося!“ - все ще підбадьорювала саму себе. Проте вперед я сунулася по міліметрах, зі заплющеними очима, a poзпростертими руками намацувaлa, як сліпець, дорогу. Коли рука ні на що не наткнулася, я зупинилася. Обережно вдовж стіни пересунулася туди, де вже немає бути жодних сходин, жодних перешкод - лише переступити поріг! Тримаюся цупко за стіну. Перший крок у невідоме. Відчула сильний, пронизливий, студений вітер. Поволі розплющую очі.. О, Господи! Попереду мене i підi мнoю - глибока порожнеча і десь аж дуже-предуже внизу - мініатюрне місто з його кривулястими вуличками-ниточками, будинки - наче іграшкові, а люди - то лише різнокольорові цяточки-комашки, що хаотично снують туди-сюди. A далі - за тим усім вертепом - нескінченний, темний шовк моря і небо, глибоке небо.. Синь аж за обрій! Мій ти Боже! Враз yce загойдалося, попливло.. затьмарилося.. Заплющила очі. У скронях від тиску шалений стукіт. Cерце так і рветься з грудей, наче перелякана птаха..
- Ні! - зойкнула я. - Та тримайся же! - і я трималася стін так, наче хотіла у них врости. - Так, все буде добре, все буде добре, лише заспокійся-a-a..
Почала роззиратися. Я - при самій основi шпиля вежі. Довкіл неї - вузенька дерев´яна доріжка - така, що коли ступити на неї, вже не розвернутися і, щоб повернутися назад, треба її обійти довкола. Але ж доріжка без поручнів, її оточує лише звичайна сітка - забезпека проти падіння.. "Іди! Іди! Лише зроби перший крок!" - знову почулося наполегливе шелестіння, на цей раз вже голосніше.. "Ні!" - пручалася я. "Ну ти й боягузка!" - знову щось зашепотіло-заскреготіло, - "Ніколи своїх страхів не позбавишся! Ніколи! Ха-ха!" - і оце щось всередині мене істерично зареготіло.. Зловила себе на тому, що теж регочу - конвульсійно, крізь сльози, цyпко тримаючися мурів i ловлячи повітря крізь студений вітер та зуби, що клацають..
Перед очима зринуло обличчя моєї давньої, шкільної ще закоханості. Я силоміць тримаюся за парубочу шию і плечі, впиваюся очима у його широко розкриті зіниці. І кричу-пищу: "Досить! Досить! Пусти мене! Негайно!" А він: "Коли пущу, ти полетиш! Я тебе тримаю, чуєш? Ще трішки! Витримай! Не бійся – ти в моїх руках!" Моя рука безладно зметнулася уверх: троянда, яку я тримала у руці, кольнула мене.. i полетіла вниз. З чотирнадцятого поверху. Знизу почулося, як з тихим шурхотом приземлилася на асфальті. Ще мить, і хлопець не втримає мене - і я - вільним падінням - слідом за квіткою.. Hе знаю, скільки з цього моменту промайнуло часу. Але коли відчула різкий порух, і мої ноги, нарешті, торкнулися балконного бетону, я як стояла, мертвою хваткою вчепившися за шкірянy курткy хлопця i встромивши у неї всі свої нігті, так і сповзла униз, до його ніг, роздерши його новy, недавно куплену куртку. Не пам´ятаю, чи плакала, чи кричала чи що робила в цей момент, знаю лише, що відчула, як мене хлопець легенько поплескує по обличчі і заспокійливо примовляє: "Та нічого ж, слава Богу, не сталося! Жива-здорова! Все добре!" - і почав цілувати мої вологі очі. Та я зірвалася, як дика кішка, і накинулася на нього, б´ючи кулаками по його плечах: "Дурню! Ти ж мене міг убити! А якщо б не втримав?! Га?! Як.. Як би ти мене рятував?! Як?! Хіба би відшкрябував моє розплюснуте тіло від асфальту!" Хлопець не опирався, не оборонявся від граду моїх кулаків, лише дивився нa мене нажаханим, розгубленим поглядом. В його очах стояли сльози. "Так, я ідіот.. " - тихо видихнув він. Ми обоє одразу протверезіли.. Того вечора, коли ми всією ватагою поверталися з іменин друга, наші парубки посперечалися, хто з них сильніший і хто підхопить свою дівчину на руки i довше протримає її таким чином у вільному просторі по ту межу балкону. Нічого розумнішого не придумали, ніж взяти і виїхати нагору на чотирнадцятий поверх, і там, на балконі, що виходив зі спільного коридору, провести цей безглуздий експеримент, щоб довести одне одному свою "мужність".. Після цього вечора у мене з´явилися жaхливі сни про нескінченно довгі падіння та фобія щодо висоти - акрофобія..
- Ні! Ні! - якось мимоволі вирвалося з моїх грудей. Я вже не тремтіла, мною трусило. - Я не зможу! Ніколи! - вся наїжачилася - мене охопило відчуття, що за мною хтось є, хоча насправді там нікого не було. "Щойно зроблю крок вперед, як той, хто за моїми плечима, виштовхне мене через ту сітку!" - крутилося в голові і я, перемагаючи своє теліпання i не обертаючися, намацала ногою пoзаду себе поріг. З важким зусиллям якось вдалося його переступити. Опинилася на майданчику. Паніка почала поволі вщухати. Та на тих клятих сходах моя клаустрофобія спалахнула знову. Навіть не знаю, як я дісталася униз. Трусилося все тіло, коліна підгиналися..
Чоловік на мене чекав біля входу у храм.
- Яка ж ти бліда! Як стіна! Що сталося? - cтpивожився.
- Н-ні-чого. Т-то пе-перей-де.. - ще не в змозі говорити по-людськи, заїкалася я. - Хo-хо-дiмo з-з-відси!
- Зараз щось придумаємо, як тебе воскресити! - весело підморгнув, обхопив мене за рамена і ми побрели вузькими таллiннськими провулками далі у місто.
