Заіржавіла мораль провокує на любов,
З-за скляних дверей війни наші очі аж до сліз,
І вдарявся у бетон звук спадаючих оков,
І в травневий зодіак сподівання Бог заніс.
Лицедії з-за трибун провокують на обман,
Із довіри крил тупих виростає пустота,
А слова - не горобці, а скоріш густий туман,
І засліплена душа часом робиться проста.
Стіг соломи за селом провокує на інтим,
Часом залишки думок виростають у світи,
Можна Землю розірвать, ухопившись лиш за Крим,
Можна в геніях ходить і в отарі смирно йти.
Дикий штурм закритих брам провокує їх на злам,
Та кувалда у руках ще не значить, що коваль,
Бути в церкві - не завжди увійти у справжній храм,
І корозія людей роз'їдає, мов ту сталь.
Сонце в небі між посух провокує негаразд,
Середмістя не знайдеш поза містом у полях,
І порушений процес в жебраки заводить газд,
А в людини зуби є, щоби з'їсти власний страх.
Сивочолий ветеран провокує на сльозу,
Дух війни з далеких днів не відверне новий бій,
Смирна бджілка за свій мед перетвориться в осу,
А порожню цілину окуповує пирій.
Перекручені слова провокують на удар,
А несміливе життя не врожайне на плоди,
І баран є бараном, зви його вожак чи цар,
Як покірно йти за ним, недалеко й до біди.
Переставлений стілець провокує до падінь,
Та упавши, ти не плач, а кричи у світ - лечу,
Бо якщо до молотьби не пускає страху тінь,
Дарма сіяли жита з мозолями до плачу.
