Молю Всевишнього сама, сама, сама…
Мовчить. Міркує, мабуть, що дарма.
Чи… дати зась оте святе зерно,
Що зветься даром бачення,
Що у потугах випросить благаю…
А, може, плоду Дерево не дасть…
Може, це марення, чи рідкісна напасть:
Моїх стремлінь, старе як світ, вино?
Де джерело з криштальною водою,
Що спити прагну? Хвора я Тобою!
Юрбі – однаково. Чудово, хоч як є…
Бредуть слід в слід. А, може, манівці…
Від смерті викуплені вже давно… мерці?
…Усім однаково! У кожного - своє.
Допоки, Господи, у душах ця зима?
До витоків шукаю шлях… сама…
Стриножить дух свій як зуміть – не знаю.
І в цій борні жорстокій знемагаю.
Прошу, Твоєю бувши, дай пізнати
Тебе – як Вічність, Радість як і Мир!
Чи ж ту коштовність, що в мені зронив,
Не слід зуміти ще й відшліфувати,-
І не стражданням, - інструментом див?!
Як виявляти зло безпомилково
Навчитися, отримавши той зір?
Я ж хочу зросту! І знання святого!
І вже не я, а Ти мені… повір.
Вже не молю провин моїх прощати:
Благаю помилок не допускати!
Та ж не для того Ти в цю кинув школу,
Щоб порпатись в багні й ходить по колу!
…А втім… Тобі чи треба ця палюча рима
Питливого до сказу пілігрима…
А я – пишу. Хоч, може, і дарма.
А я –шукаю. Все сама… сама…
