| © Михайло Нечитайло, 06-04-2014
|
Що за доля така, що за доля безглуздо-жорстока,
Вічно душу ховати в бездушний рукав самоти,
І віддати світи, щоб забрала любов сіроока,
І втрачати її, і себе, і віддані світи.
Так боліла душа, ніби серце, розбите інфарктом,
Так боліла душа, що, здавалось, розірветься день,
І по тілу пройде гусеничний безжалісний трактор,
І скорчує життя, мов зітрухлий розхитаний пень.
Так хотілось тебе, щоб горнулась, як зморені крила,
Так хотілось тебе, ніби ангелів духу з ікон,
Та тікало все з рук, ніби мокрий огризочок мила,
Ти не ангел, не світ, ти всього лиш намріяний сон.
Так буває завжди, як вертаєш з ілюзій додому,
Так буває завжди, як когось обираєш за світ,
Не відчувши між душ непомітного того розлому,
Що проваллям стає вже за крок від розкритих воріт.
Так боюсь серед зим розгубити тепло твого тіла,
Що холонуть думки і вкривається інеєм ляк,
І з глибоких проваль пробивається думка несміла,
Що немає проваль, як не вимиє їх у серцях.
Перевію дощі, щоб вони перейшли в тиху мжичку,
І скопаю думки, як город по весні хлібороб,
Там, де рились рови, я посію зелену травичку,
Щоб розм'як серед неї стверділий у дурості лоб.
І як падає з хмар світлий промінь воскреслого сонця,
Хай у душу мою упаде те, що знаю давно,
Від яких би проблем я не мив свої тьмяні віконця,
Вони завжди сліпі, бо лиш ти - моє справжнє вікно.
Що за доля така, що за доля бездумно-щаслива,
Всі тривоги пройти, пережити і перепливти,
Щоб, зцуравшись тебе, не знайти в світі більшого дива,
Як вернутись, простивши все й мовивши тихо - прости.
|
|
|
| кількість оцінок — 0 |
|
