Сиро, хіба тільки спогад зігріє і сон.
Так ще далеко до літа, та що з того літа –
жовтим бамбетлям опонами спини покрити,
грубу топити, та з нею журбу заразом.
Знаєш, по осені в ярі лишилася пріль.
Наче дитя, яр голосить мохами і віттю,
і не зосталось ні дрібки проміння на світі,
крім цих бамбетлів, що линуть тепер звідусіль.
Вийдеш у рань, мокрі кози пильнують твій крок,
знову волосся куйовдиться, туляться пасма,
ґудзики скачуть уділ легкомисно і рясно –
в рань, в мокрі кози, в забуте при східцях цебро.
Скачеш і ти. Бо по осені вилиняв яр,
гнідо кружляє навколо подвір'я та яблунь,
пахнуть гриби а чи ріки – чи марева слабнуть,
чи розгоряються сірим і просять ім'я.
Лиш не давай їм імен або дай та втопи.
Дрова намокли ущент, і нема на те ради.
Сходить із гір біла злива припізненим стадом.
Світять бамбетлі півусміхом горорізьби.
