Розтерзані крила незламного Бога
Стелились над світом, як спів солов'я,
То рвалась до волі з неволі порога
Воскресла у душах Вкраїна моя.
Рвучи кріпкий затиск імперської гайки,
Крізь дику зневіру й байдужості тлін
З дніпровських порогів, з козацької чайки,
Віками пригнута, вставала з колін.
Ламались укріплені догмами скелі,
Стаючи заторами з п'ятих колон,
Та в гори громадилось сміття в оселі,
Щоб сміттям для всіх нас зробити закон.
Вовки з-за кордону тягли нас до скону
І тіло зжирали шматками, як рак,
І тихо здавали нас владні персони,
Забувши, що землю боронить козак.
Горіло довкола нестоптане жито,
Стікала душа, як пробите чоло,
Вставала Вкраїна... Та рвали корита
Ті, котрим воно ще до рук не прийшло.
Недоля у лісі копала траншеї,
Щоб ми загубились, щоб ми не пройшли,
А втрачені роки стискали трахеї,
Щоб ми задихнулись, щоб ми не жили.
А ми повставали, а ми виринали
Із вод нескінченних ковтнути ковток
Повітря живого, і душу спасали,
Немовби кохану герой із казок.
А ми серед степу палили багаття
Із серця живого, із серця свого,
І там гартувалось одвічне завзяття,
Що замість меча нам у душу лягло.
Народ гуртувався, як птахи, до гурту,
Народ намірявся злетіти у вік,
І дуже хотілось, щоб з нашого бунту
Зродилась держава, як море із рік.
На ноги зіп'ялась, дістала до неба,
Бо ми - українці, ми - добре зерно,
Нам тільки дощу ще від Господа треба,
Щоб землю зволожить - і зійде воно.
