( силуети з Майдану)
Зайшла у світлицю. Встала на коліна
перед образами в синіх рушниках.
Молитва тихенька, одвіку незмінна:
"Господи, рятуй нас! Ти ж - на небесах."
Вбралася в новеньке. Що давно придбала,
( думала із Богом зустрітись в новім).
Сто гривень в кишеньку, що на смерть складала.
Колодку на двері. Прощай, рідний дім.
Дорога далека. На цвинтар би треба,
сказати Михайлу, най завтра не жде.
Три роки минуло, як він уже в небі,
Вона ж кожен день йому квіти несе.
"Куди така вбрана? Неначе до Храму,"
сусіда з-за хвіртки навпочіпки став.
"Іду я в столицю. Поцілую ту браму,
й Михайлів Собор, що людей рятував.
Ти завтра піди на могилу до мого,
скажи, що поїхала в Київ стара.
І передай: там потрібна підмога,
тим, хто повстав, щоб Вкраїна була.
Спати не можу. Пече мене в грудях,
най ліпше мене ті анцихристи вб'ють.
Копали, били, скакали по людях...
Сусідо, скажіть, як з гріхом тим жиють?"
...Вийшла аж ген, за село, Катерина,
у зморшку глибоку скотилась сльоза.
"Ісусе, Вкраїна нам жити повинна."
Ще раз помолилась. Й на Київ пішла.
Оксана Максимишин-Корабель
