Тікаєш од зими, що не була насправді
в обмеження бажань — розталий жест руки,
де світлом на щоці у середхмар’ї грав ти
і очі зацвіли писанням од Луки.
Навіщо слід калюж, коли біжиш над болем,
немов обличчя є тайнописом біди?
А небо без грози здається надто голим
і ридма хочеш ти непрощеним піти
по полю, по словах, по спогадах і зрадах,
угрузнуть до колін у впертій самоті.
У запахах весни моїх народжень ладан,
а від зими, на жаль, і досі не утік.
