«Я знову чую власні кроки
По неторованих стежках…»
(Гійом Аполлінер)
Рання весна часто буває непривітна, сумна і темна – сніг чорніє, земля болісно прокидається з довгого сну. Але нинішня весна особливо сумна і чорна – навіть підсніжники, що вже виткнулись із землі сумно схилили голови, а небо плаче. Весна втомлена від болю земля сумує за тими хто за цю землю поліг цієї зими, хто хотів наблизити весну для всього світу і віддав за це своє життя. Блукаючи тужливим весняним лісом, дивлячись на білі підсніжники, що виткнулись з чорної землі, я згадав, що в дуже давні часи в Україні кольором трауру був білий колір і тоді склав ось такі хокку:
* * *
Квіти підбілу
Весняним провісникам
Вперше не радий…
* * *
Він зажурився –
Підсніжник весни журби
Давній знак волі.
* * *
Весняно небо.
Нині ти знаєш чому
Плаче береза…
* * *
Глибока тиша.
Звикну до тебе колись…
Але не зараз.
* * *
Зотліють кулі.
Іржею стане метал.
Але наші серця…
