з авітамінозним тріпом нічого не кінчається, mon cher, бо після Херсону було ще стільки всілякої лабуди! за нашим палаючим потягом, як перетягнуті струни, рвались мости. а в сусідньому купе якась жінка несамовито шептала – іще-е... іще-е-е! чи не від цього в sunshine-сплетінні саднить і нестерпно пече. ну, скажи – хіба не від цього в мій літерний мозок крововиливаєшся ти!?
де був Херсон,
лишився хер.
чи це був сон?
і ще – музон.
за анемічним тріпом – за цією оболонкою повного зречення, так легко сховатися, тупо лавіруючи між ніким і нічим: покласти вірші на музику, чи покласти на вірші й на музику – а чи /а чи? у рукописі квітня – ми передостаннє підрядне речення, в якому [після коми] вже хтось інший тебе за плечі обійняв. о-о! не замовкай, моя гітаро, посеред цієї пустелі хоч ти не змовчи!
а де менти,
то там – не ти.
між нас – мости.
не відпусти!
авітамінозні наслідки відтепер остаточно непрогнозовані. іскорка серця тліє з багатьма, але розгорається – тільки з єдиними! цю аритмію, ці римовані потуги аж ніяк не назвати словокартинами. відпущу їх за музикою по олов’яній небесній повені. і що для мене цей словокрововилив – якщо не любов... а – ні: ляжу на спину – дивитимусь в повінь, і ні разу не кліпну – не кліпну го-ди-на-ми!
і – хер ментам!
а ти не там.
візьму там-там
і аз воздам!
і куди тому тріпу до пекельного блюзового авітамінозу! відтепер тріпу – тріпове, а блюзу – блюзове: на повню вити! за перетин кордону від себе до себе розраховуються словесним митом! ці татуйовані листочки – ці паперові гори – ці рукописні стоси! і як тільки справляється із цією навалою чоловічий мозок, якому й потрібно – хоч зрідка бухати, щоночі лабати, і завше – любити...
бо там де я –
любов моя.
і ще конья...
і ніх[...].
