Як бабине літо прийшло в мою душу
Лиш спогадом ніжним десь думка майне.
Світилося щастя. Признатися мушу,
Що дотик його опустошив мене.
Горіла, зоріла, всміхалися очі
Як серце співало – то чула Земля.
На крилах летіла в незвідані ночі
Кохання, мов подих, зігріло. А я?
З надією разом на зустріч чекала.
Уява сильніша була за життя?
Воно мене било. Я ж долю благала;
“Дозволь підвестися” –
“Нема вороття”.
“Не може кохатися осінь з весною,
Не можна орбіту планети змінить.
Не можу я бути, кохана, з тобою.
Бажання моє – це всього лише мить.”
А туга, мов крига, скувала серденько.
І радості блиск так невчасно погас.
Десь там, за вікном, завірюха, як ненька,
Співає мені щиру пісню про нас.
Танцюють із вітром сніжинки – красуні.
Мороз – молодець б’є у бубен зими.
Лиш сонечко ясне у сяйві – відлунні
Усе віддзеркалює – щастя і сни.
