Липень на прощання
Руки мені цілує,
Кидає погляд ніжний
В порохову імлу.
Осінь уже читає
Своє чарівне заклинання
І стигне сльоза остання
На сірім ранковім вітру.
Чую легенький поклик
Ошуканого тишком літа.
Зажурене жовте сонце
Отетеріло стоїть.
Щастя ледь чутно тріпоче,
Росою щедро умите
І винограду гронця
Зринають зі світла в тінь.
Вже скоро настане північ,
Нові, незбагненні зорі
Топтатимуть ниву неба,
Топтатимуть, як чужу.
Бадьорість холодних ночей
Тріпоче в вітрі прозорім,
Змітаючи з неба нового
Місяця стару іржу.
